Дем ург Одинадцята поема Продовження-1

Дем?ург

СО-В?СТЬ ДУШ
Одинадцята поема (Продовження-1)

Н е з н а н и й п о е т

Я ?смь вогонь.
Горять душ? окови —
?ду у всебуття, в ?диний час.
Що роз?п’яло в?льне т?ло враз,
Те розпинало ? п’ятнадцять рок?в слово,
? розпинатиме ще в?льний дух м?ж вас.

Спускатися в речовину — це як на плаху.
Мука густ?ша? й скор?ш душ? заб?й,
? все сильн?ший, дужчий падкий хах?т,
Хрускання, чвакання ? хряскання зуб?в, —
Глухон?м? сл?пц? на спинах см?х несуть,
В?н ?х несе — лоби без з?р, у цьому суть.
? смерт? чорн?? аплодисменти розум?ння,
Як душ? сплескуються й в?дл?тають враз —
Так забирають вседоступний сказ, —
Невпинн? оплески веселощ?в над тл?нням.
В?д них в?дходить у в?дривах б?лих
Вогонь, що буть не хоче зрозум?лим.

Кого сюди доставить дух пророчий,
Побачить сво? виколот? оч?:
Свобода — ?нша кров в нов?ш?й ран?.
Русь зм’якшу? запо?м р?зь життя.
Русь ожива? при вмиранн?,
В присмокченн? до неба душетяг.
Пробуджене — вбива? духа око, —
Прорилося — в з?ницю ког?ток
?з надр простягнеться. Косм?чна Русь широка:
?з оком вся душа — або н?хто.
Косм?чна Русь! в огн? ц?лу? губи,
Яких нема — даль гроном проросте.
Як горлом кров поет ?де на те.
Св?тило сходить так, що св?тло губить
В нависл?сть хмар — чорнокриваве й золоте.

Косм?чна Русь! — несита ? свята.
З 11-? ? до оп?вдня (?з 5-? по 7-му дня,
? так — увечер? ? вранц?)
з м?сива пам’ят? реве вогонь,
кричать ? атоми, й молюски, й люди: ?Вогонь!?,
?До неба!? — ? женуть атол кораловий вогню,
як храм, що руха?ться, ? в верх?в’ях губить
старезну пам’ять, й прокида?ться в в?нку свят?м, —
щоб знову т?патися у петл? стар?й —
полудня!

У-у! Хвала тоб?, сл?поглухон?мому мо?му в?шателю
темному! коли в?дкрився рот мен? одному!
в?д мит? душероздирань на диб?! Де я прозр?в!
То я кричу тоб?: ?Спасиб?!? —
Язик розв’язаний болить! —
Що ти ?диномилосердний, бо навчив —
що в кожн?м поверс? вогню ? св?й закон —
пусти мене! — ? скручення й стягання!
Що в с е — ?дин вогонь! петля остання
вже розрива?ться — людей нема.

Людей нема? як таких — це душ вогонь
у тягах ясност? й затемнень, ? тулуби — проводи кров? —
перетворить вогонь у тяз?, —
так металев?? осердя для електрик:
енерг?я ?де, та не дротами, а навколо — просторами
?х душ — ? переноситься, й самовтрача?ться, як у кит?в, –
так ходять груди океану й тверд? ув неск?нченн?й лож?
земл? й неба.

У божев?льню двер? впхнули рег?т —
Закриту душу випхнуло з енерг?й,
Як з чужор?дного.
Душа не бачила б! Спасиб?!
Що друг?й буде легше! швидше, враз —
Вв?йти у розум й з глузду не з’?жджати.
А в в?кна й двер? ревищем-ревищем:
?Найменуй мене!!?
?Отям мене!!?
?Пали!!?
?Пали ще!!?

Заплесни враз мене, високе, я зд?ймаюсь,
Ти ж бачило, куди я опускаюсь,
Там д?ти нелюбов? ? любов?
Несуть одну народну душу-мову,
Святая мова фугами несе.
П?дв?сь мене, катуй мене за все!
Трушу! трощу! палю!
вирощую бог?в!

Пом?шан? — в цю мить — з низин гак?в
Зриваються ?з кров’ю кашалоти,
Орли ? нелюди, текуч? духом доти,
Доки приймуть ?х люди-океани
У душ?-небеса — ? ясн?сть стане.

?скри, натерт? в б?опол?, — на очах
Ст?каються убить накликача:
Чим б?льше надр зд?йняв —
тим б?льша лють смерча!
Чим б?льше жертв — тим вище слово.
? в?кна в ясн?сть йдуть не випадково
Поперед землетрус?в, — тому знову,
Приречен? на жертву, жд?ть посл?в
Очищення в?д ницих дум ? сл?в.

То шлях небесний — то шляхи земн?,
То з неба р?ст — то тв?й, глухон?мий,
? я до пов?тряних замк?в ближче!
То рви ж ти т?ло мо?, бий ? р?ж ще,
Нехай нап’ються, нехай в серце свищуть.
О, слово музики вогню, пали, пали ще!

С а д ? в н и к

Не набирайсь, як жаба мулом в скрут?,
Бо чаду — ясн?сть не в?зьме, —
? тебе с к р у т и т ь !

Н е з н а н и й п о е т

Чим г?рший час — тим вище слово...

Померти солодко, як смерть да? Отець,
Але як вхопиш враз у нижче пров?д —
Безвинний! — в духов? п’ять тижн?в мрець —
? на порогов? долине мо? слово —
? стрепенешся, ? зрад??ш, що ? пров?д,
Я двер? розчахну — з порога мовлю:
?Цей, що вбива?, — це не тв?й Отець!?

Л у н а
(з народу)

?...вбива? — це не тв?й Отець!?

Н А Р О Д

П е р ш и й

Послухайте, куди це я попав? Вже й вмерти не дадуть.
Пора убити слово. Вивищу?ться — наклика розломи.

Д р у г и й

Наповню?ться — жертвами в майбутн?м!

Н а р о д

А як це так?

С а д ? в н и к

Повн? славою твор?ння — не струшуються,
Як ус? плоди.
Так сонце в?дда? пром?ння,
Шле на пор? ломати тьму — нижч? лади.

Н а р о д

Ось — знову!

С а д ? в н и к

У вогнехрамах, що без ст?н ? бан?,
Душа одми?ться — ? вив?льня?ться в?д хлан?,
Й летить — сп?ва? в поц?лунках серця,
?дин вогонь у космос? несеться.

Н а р о д

Тод? нав?що сад?вник вогню?

С а д ? в н и к

Дух новородить м?й, я — ? вогонь, й горнило:
Хто зна?, як росте його душа?
О, ск?льки лиць, ? душ, ? т?л вже подурнило,
Зломило, в шпари невед?ння провалило,
Поет — надлюдський, в?н серед бог?в,
Довкруг нього завжди незриме коло,
Хто переступить — блискавка розколе,
Там мова серцем ще до полог?в.

Н а р о д

А що ж так мовисто ся? чоло,
До кого ангел доторкнувсь крилом?
У чому суть всього?

С а д ? в н и к

Я вам скажу: до мене хай прийдуть,
Що т?ло мо? тут, а я не тут,
Сп?ткнуться об майбутнього фату, —
В т?лах роки, як страхи, потечуть,
В з?рков?й теч? — яблун? в цв?ту.
На душу пальц? музика кладе,
Яку ?й клав?шу органно одкрива?ш —
Мить — лине музика, ? бог, ? чорт ?де,
На тоб? гра вогонь, на ньому гра?ш.
Вогонь зд?йма?ться — не скам’ян?й, веде
Уверх св?тл?ння душ ? т?л ця учта:
Вмираюче — жорстке вже ? тверде,
Ростуче — м’яке ? вогнисто гнучке.

В р?зностремл?нн? звуки голосн?
Штовхають приголосних — речнобезголових —
? блискавкою одягають слово
На музику вогню — летять п?сн?:
У кожн?й точц? — музика ? слово,
Голос-картина, тягою здорова,
В витанн? дум й чутт?в на сво?х р?внях, —
Так творить музику поет, стих?ям р?вня,
Вбира вогнем стару вогнеяву,
Запису? епоху вже нову, —
Спуска?ться ?з Божого здоров’я
? р?же серце об картини й пише кров’ю,
Кривавить в зор?, сам зоря здаля,
Щоб дати запах — де все вище Шлях.
А кажуть вс?: поет народ зд?йма.

Це душ вогонь, н?чого б?льш нема.
У с е — вогонь! Сл?пе вклоняння дню —
Це пересл?дування нижчим вищого вогню,
Щоб погасити: з’?сти й посв?тл?ти.
Вогонь поета-бога — круговерть
Вся пересл?ду?: заплеснути у смерть.
Допоки сл?д шукають з кур?ню,
Поет зд?йметься в грив? вищого вогню
? сл?д схолоне, втратить доступ вогняний
? не уб’ють, сп?вець втече, як не дурний.
А заговориться — розбуджене наздожене ? вб’?
Завихренням. ? це прекрасно, ? це ?.
Найвища смерть — самокерована на це,
Покликана ? небесами ? Отцем.
Ось птиць над горами кладе в ф?гури суть, —
Так виноград ? птиць,
мене й слова — в ?дин?й мов? —
З духу в яву негнучк? пальц? вже несуть;
Там кожну точку посплавляло вогнеслово.
? як жену я хмар планетний натовк,
Там злива розганя неблагий натовп,
? плаче коротко гроза — велика мати —
Понад останн?м шляхом т?ла,
? птах вл?та? — знак духовний дати —
В в?кно к?мнати, що осирот?ла;
А духом вдарений нижчий вогонь-юга
В смерч? завив, т?ла за коси розтяга,
? з тр?ском вил?тають, як пол?на,
В судомах пальц?, ступн? ? кол?на —
О вогнь небесний по земних плачах! —
Летять, вчепившись в гриви ?з смерча.
Скипа? слиз — з с?м’? неправе т?ло
Летить, як ?нш?, щоб ? духом не смерд?ло,
? дал? липнуть до под?бних, що ?х гр?ють
Природно, кумкають, ? труться, ? дур?ють,
А вищих нос??в нестерпну ясн?сть
Витискують ?з тр?ском в неба красн?сть, —
Вседержне слово поверта? душу в т?ло.
А смерч! в?н тягне душу ?з стих?й,
Мор?в — без спину — так, як йдуть стихи —
Всесамоспаленням щоразу вище промовля,
Ан?ж прошит? небо ? земля,
? хто що дума? — те ? притягне, тим ста?.
Хто що запиту? — те його скручу?.
А смерч виносить душу ?з стих?й,
Проводячи в громах св?ти по н?й.

Н е з н а н и й п о е т

Так, смерч поета! занебесся волею
Як розкида грубопредметну кол?ю,
Чим тепле пекло! зрозум?ле люду й ближче!
? ураган реве, реве ревищем
По вс?х мерцях серед мерц?в в кам?нних сотах,
В щ?линах в?кон пальц?, пальц? душ.

(дал? буде)