Раз i назавжди

РАЗ ? НАЗАВЖДИ

У Федорки була довга русява коса. ? кар? оч?. Пухкеньк? губи нагадували стигл? соковит? черешеньки. Прикусивши сором’язливо нижню губу, д?вчина ховала св?й погляд в?д надокучливих очей парубк?в. ?й ще не було ? с?мнадцяти, а вона вже кв?тувала скоростиглою трояндою.
От ? сьогодн?, коли йшла до криниц? по воду, ?з-за сус?дського тину виглядав розшар?лий Микола. Хот?в поговорити з нею. Та н?... П?шла Федорка легкою ходою. П?шла як цариця. На плечах коромисло. Погойдувалися цеберки, погойдувався н?жний д?вочий стан... А дал?, по дороз?, зустр?вся Кузьма. ?хав на волах. Ледь не випав з брички як побачив ??. Аж присвиснув усл?д. Та де там – п?шла, як завжди... попливла…
Коло криниц? людно. Ще ? Степан, як в’юн коло не?. Зухвалий Степан
не давав юнц? проходу. Настирний. Аж на п’ят? крутився. Гарний був, чорнявий. Та т?льки не милий для Федорки, не любий, тому ? в?дводила погляд в?д ясноокого красеня. Прохолодна вода хлюпала з переповнених цебр?в, зрошуючи запилен? бос? ноги. Б?лосн?жн? струнк? литки грайливо виглядали з пом?ж розпор?шок полотняно? сорочки, засл?плюючи застигл? оч? Степана. П?шла… Попливла…
Ось там, за кущем розлогого бузку ? хата вже видн??ться. Федорка ступила ще крок...? завмерла. Назустр?ч ?шов Нестор. Н?, вона вже не йшла, вона вже лет?ла. Дивовижн? невидим? крила несли ?? над землею. Серце ледве не вискакувало з грудей. Нестор... О, як же його любила! Любов пронизувала кожну кл?тиночку. Ран?ше у них було все добре. Думали побратися. Та т?льки п?сля останнього побачення серце Федорки поранено...
Пор?внявшись, вони зупинились. Стояла н?ма. ? в?н н?мий. Оч? говорили... оч? любили... оч? ц?лували... Пройшла хвилина, а може дв?, а може в?чн?сть. ?... роз?йшлися...
Ледь д?йшовши до хатини, не в?дчуваючи себе, Федорка побрела у сад. Упала ниць на густу траву, впилася тоненькими пальчиками в землю. Розплетена русява коса золотим шовком розсипалася на килим яскравих кульбаб. Плакала. Довго плакала. Думки зграями кружляли над нею – перше побачення... перший доторк вуст... перший хм?ль в?д поц?лунку... О, яке то щастя кохати ? бути коханою! Повна приг?рщ соковитих черешень, для не?, для ?дино?... Кружляння п?д зорями, у танку. З ним, з ?диним...
Н?, не картала його. В?н не винен н? в чому. Мати йому не дозволила – Федорка б?дна, а Лукер?я багата. Поберуться. Скоро вес?лля. От ? все...
Сонце л?ниво перекотилося через хату. Сл?з вже не було. Вс? виплакала.
Захот?лося чомусь подивитись на небо. Лежала на трав? гор?лиць, розкинувши широко руки. Дивилася на небо. А небо дивилось на не? очима б?лих хмаринок. Лет?ли хмарки, лет?ло життя...
Багато часу спливло з тих дн?в. Стара хатинка сто?ть посеред села. Чепурний дв?р, зелена травиця, весел? жоржини... Бабуся Федора пора?ться коло хати. Одна. Нема онук?в, бо нема? д?тей. Зам?ж так ? не вийшла, бо любила одного ?диного – раз ? назавжди.
...А за хатою росте черешня, садок усох, а вона кожну весну вряджа?ться б?лим кв?том. Достигл? черешн? солодк?, соковит?, з присмаком журби, з присмаком любов?...

2009