наостанок

Коли б я була тим, в?д кого йдуть,
напевне, попрощалася б якось так...


Ти в?ддаешся йому щоноч? —
я майже чую тв?й злетний стог?н.
Я майже чую, як в?н шепоче
палко щось значуще-беззм?стовне...

Я звинувачую – щогодини! –
квол?сть свою ? байдуж?сть мертву.
Вирок тремб?тою-громом — "Винен!",
т?льки тоб? не потр?бна жертва...

В?н тебе любить – скажи! – щомит??
Бо, коли так, я, зц?пивши зуби
й витерши оч?, сльозами вмит?,
на перешкод? не стану, люба...

Ти будеш в?чно у серц? жити —
я зрозум?в це, на жаль, так п?зно!
В?н тепер — жар тв?й, Липневе Л?то...
_____________________________
Я ж — лише тЕрпка п?сня...

Метки:
Предыдущий: Quyosh chinor shoxida
Следующий: Життя iде, роки минають...