Заметiль

Так сильно мете, н?би десь роз?рвали перину,
? порох всесв?тн?й огладжу? злами й кути.
Еск?з ол?вцем виника? на аркуш? днини,
яка прим?ря? на себе ефект висоти.

Чи пада? сн?г, чи дерева зл?тають угору...
? св?тло високе на темн?й кор? проступа.
? гр??ться м?сто, неначе на?жений ворон,
на спину широку накинувши б?лий жупан.

Коли монохромн?сть опустить вс? зайв? детал?,
лишаючи св?ту – зими чорно-б?лий каркас,
яким ти постанеш на сн?жному цьому перкал?
з та?мних думок, з випадково проронених фраз?

Так чисто ? б?ло! – мов небо упало на землю.
Замети як хмари, ? час зам?та? сл?ди.
? все не?стотне, хвилинне, дочасне, наземне
умить в?дступа? само нев?домо куди.