Колись над нами липа шелестiла

Колись над нами липа шелест?ла
? огортала нас в медв'ян? аромати.
Ти ц?лував мене, тому я не хот?ла
Додому йти, хоч кликала вже мати.

А зараз лип?, мабуть, рок?в сто!
Дивлюсь в в?кно на не? сумовито.
Усе оте, як сон легкий сплило.
Та почуваю себе, зв?сно, винувато.

Моя любове! Ти прости мене дурну!
Бо т?льки вже з роками зрозум?ла,
Що мат?нку свою боялась (лиш одну)...
До серденька дослухатись, не см?ла.

А серце догора? день при дн?,
Бо супроводжують його лих? печал?.
Життя - це поле! А за полем - Н?!..
? вже не в?дкладеш життя надал?!..

Люблю життя, як прояв, як красу.
Та до ЛЮБОВ? все вже так далеко.
У серденц? сво?м (найб?льш) - добро несу.
? посм?хаюся, коли летить лелека.

Оця, над нами, липа шелест?ла. Ох...
? дарувала нам медов? аромати.
Та не судилось нам, життя прожити вдвох.
Зате в житт? (я ? бабуся!) - й мати!