Безперечне

П?д грудневим дощем я, нарешт?, щезаю...
Хтось, невпевнений, скаже, що так ? було.
Що це пекло колись називалося ра?м,
аж допоки не тр?снуло Всесв?ту скло.
Що м?ж р?дк?сних вад ? кат?в, ? пророк?в
зустр?чалися жага безсмертя ? лють
до людей, що мовчазно безсил? допоки
в них жадоба ? заздр?сть веселощ? жнуть.
Св?т стриба? у н?ч, що несе прохолоду
у в?дверто невдал? митт?вост? сну,
за якими хова?ться в?ра в незгоду
?з зимою, що знову вкрива? весну.
Та й маленьк? серця не в?дстукали риму
для поеми, що пот?м завершить життя,
натиснувши на гак, ? п’ятьма холостими
завернувши сюжет до вор?т забуття...
Ми шука?мо шанс на повернення вл?тку
до реальност? мр?й ? мелод?? хвиль
б?ля н?г...
Хтось занадто натягу? нитку,
провокуючи серця невидиму б?ль...
Хтось вол?? в?ддати по сут? останн?,
щоб, нарешт?, цей всесв?т отримала та,
що живе завдяки не батькам, а коханню
до безумця, що в?чно стриба? з моста...
Але В?н вже не хоче плекати над?ю
на первинн?сть сво?х захололих ?дей,
? над площею знову ледь чутно пов??
в?тер зм?н, що штовха? людей до людей...