Яблуко
Яблуко
Молода В?ктор?я ув?йшла з? сво?ю мат?р’ю, моложавою Ольгою, на терен кладовища. Вже ж бо скоро й храмове свято, ? як годиться добрим господиням та вдячному покол?нню тих, котр? тут спочивають – навести порядок на могилах сво?х близьких. Мати прямесенько на вход? низенько вклонилася, перехрестилася: "Слава ?сусу Христу! Добрий день ус?м ? упокой душ? ваш? !" Олена мовчки ц?пот?ла за мат?р’ю. А та дал? вела, звертаючись до яко?сь могили: "О, пан? Кравець, доброго дня вам. .. Сердешная, в?дмучилася. А ось Пр?ськ?н чолов?к Санич, ох ? урвисько був. Але н?чого, таки вже лежить, в?д?рвав сво?. Отак зайдеш сюди, подивишся на вс?х них, ? жаль ?х б?дненьких. Н? до кого зла вже й нема?. Вс? гр?шн? та добр?… Охо-хох, то ж бо воно життя наше".
Нарешт? д?сталися до огорож? бабус?. По д?ловому швидко й мовчки хустини на голов? пов’язали, сапи в руки, та й давай ту траву й см?ття справно ст?бати, щоб на свято могилка, як лялька була. А мати тут доньц?: "Ти зак?нчуй, а я он до баби Кат? п?ду", та й подалася через бур’ян до найближчо? могилки з похиленим хрестом. Ай т?льки п?д?йшла – сапою оруду?, тай причита?: Ой бабо Кат?чко, бачиш, ти свою хату Нацикам переписала, з? мною й не здоровалася. А Нацики тво? й не ходять до тебе, бачиш! Я, я тоб? ось прибираю". А як ск?нчила, то кличе доньку: "Ол?чко, йдемо ще до Михайловича" "А хто це, мамо?" "А це ж перший чолов?к баби Кат?", а як ск?нчили, то знову: "А ход?мо ще попора?мо на могилц? друго? дружини Михайловича Кельки". Ольга й не сперечалася. А як вже довели до ладу ту могилку Кельки, то мати с?ла на лавку, та й видохнула: "Погубило тебе яблучко те, Келько. Ой погуби-ило." "Мамо, Ви про що? Подавилася вона ним, чи як?" . в?дкривши рота в?д ц?кавост? запитала донька. "Ой н?, донечко. Г?рше. Жили ото на вулиц? М?чур?на дв? сус?дки Келька а напроти Наталка. Келька мала ш?сть соточок земл?, а у Наталки ц?ла садиба, як у пан?. Та Келька не заздрила на ту садибу, але стояла там яблуня "денешта", така-а-а розложиста! На ос?нь т? яблука, як м’ячики одне в одне. А Келька слабк?сть мала до "денешти": вийде у дв?р, пожадливим оком гляне через дорогу, вдихне глибоко, щоб хоч трохи того запаху вловити : "О-о-й денешточко! Яка ж ти пахуча! Ой вкусити б!" Але де там – не ?? ж яблуня. Та одного л?та Наталка з донькою продали свою садибу, вже й грош? виручили. ? як т?льки но донька з мат?р’ю вивезли свою меблю з хати, як Келька – притьма через дорогу, через тин до т??? денешти, та й давай збирати яблука до подолу. ? зв?дк?ля ж та Наталка взялася? Углед?вши ту у сво?му саду, як розрепету?ться: "Ах ти ж гадюка! Мо? яблука красти?!" Келька з невинним виглядом: "То де ж то вони тво?, Наталко? Вони вже н?чи?"… Що там почалося, хай Бог милу?. Наталка, як сказилася, плямами червоними покрилася:: "Геть! Йди геть! Ворюга! Щоб тоб? ц? яблука боком вил?зли!" – ? раптом на цих словах заклякла… та й впала замертво. ?нсульт. Келька ж п?сля похорон Наталки перелякалася того прокльону, та й давай по ворожкам б?гати…" "Ой то це ж гр?х, мамо" – перебила Оленка. "Яка ж ти у мене мудра. Добре вам катехезу отець Фед?р виклада?. А в радянськ? часи отц?в не було, то християни по ворожкам б?гали. Отак. Померла б?долашна теж в?д раку. А я оце соб? сиджу ? м?ркую: прийде останн?й суд, з?йде Христос ?з Неба, та й поставить Кельку з Наталкою б?ля т??? яблун? судити, а н? в якому ?ншому м?сц?. ? що ?м обом буде-е-е, б?долашн?… - Мати запнулася, приск?пливим оком огляд?ла зверху до низу доньку. Та й мовить, суворо так: - Так що дивись мен? Ольго! На чуж? яблука ока не клади! Бо не оберешся гр?ха, як та Келька!" Ольга т?льки очима кл?па?. А мати вже по-бойовому сапу на плеч?: "Ход?мо, он навпростець ще й до т??? баби Ониськи, а по дороз? давай Розар?й встигнемо в?дмовити за душ? ц?. Хай Господь простить ?м ? нас убереже… В?д таких яблук"
Молода В?ктор?я ув?йшла з? сво?ю мат?р’ю, моложавою Ольгою, на терен кладовища. Вже ж бо скоро й храмове свято, ? як годиться добрим господиням та вдячному покол?нню тих, котр? тут спочивають – навести порядок на могилах сво?х близьких. Мати прямесенько на вход? низенько вклонилася, перехрестилася: "Слава ?сусу Христу! Добрий день ус?м ? упокой душ? ваш? !" Олена мовчки ц?пот?ла за мат?р’ю. А та дал? вела, звертаючись до яко?сь могили: "О, пан? Кравець, доброго дня вам. .. Сердешная, в?дмучилася. А ось Пр?ськ?н чолов?к Санич, ох ? урвисько був. Але н?чого, таки вже лежить, в?д?рвав сво?. Отак зайдеш сюди, подивишся на вс?х них, ? жаль ?х б?дненьких. Н? до кого зла вже й нема?. Вс? гр?шн? та добр?… Охо-хох, то ж бо воно життя наше".
Нарешт? д?сталися до огорож? бабус?. По д?ловому швидко й мовчки хустини на голов? пов’язали, сапи в руки, та й давай ту траву й см?ття справно ст?бати, щоб на свято могилка, як лялька була. А мати тут доньц?: "Ти зак?нчуй, а я он до баби Кат? п?ду", та й подалася через бур’ян до найближчо? могилки з похиленим хрестом. Ай т?льки п?д?йшла – сапою оруду?, тай причита?: Ой бабо Кат?чко, бачиш, ти свою хату Нацикам переписала, з? мною й не здоровалася. А Нацики тво? й не ходять до тебе, бачиш! Я, я тоб? ось прибираю". А як ск?нчила, то кличе доньку: "Ол?чко, йдемо ще до Михайловича" "А хто це, мамо?" "А це ж перший чолов?к баби Кат?", а як ск?нчили, то знову: "А ход?мо ще попора?мо на могилц? друго? дружини Михайловича Кельки". Ольга й не сперечалася. А як вже довели до ладу ту могилку Кельки, то мати с?ла на лавку, та й видохнула: "Погубило тебе яблучко те, Келько. Ой погуби-ило." "Мамо, Ви про що? Подавилася вона ним, чи як?" . в?дкривши рота в?д ц?кавост? запитала донька. "Ой н?, донечко. Г?рше. Жили ото на вулиц? М?чур?на дв? сус?дки Келька а напроти Наталка. Келька мала ш?сть соточок земл?, а у Наталки ц?ла садиба, як у пан?. Та Келька не заздрила на ту садибу, але стояла там яблуня "денешта", така-а-а розложиста! На ос?нь т? яблука, як м’ячики одне в одне. А Келька слабк?сть мала до "денешти": вийде у дв?р, пожадливим оком гляне через дорогу, вдихне глибоко, щоб хоч трохи того запаху вловити : "О-о-й денешточко! Яка ж ти пахуча! Ой вкусити б!" Але де там – не ?? ж яблуня. Та одного л?та Наталка з донькою продали свою садибу, вже й грош? виручили. ? як т?льки но донька з мат?р’ю вивезли свою меблю з хати, як Келька – притьма через дорогу, через тин до т??? денешти, та й давай збирати яблука до подолу. ? зв?дк?ля ж та Наталка взялася? Углед?вши ту у сво?му саду, як розрепету?ться: "Ах ти ж гадюка! Мо? яблука красти?!" Келька з невинним виглядом: "То де ж то вони тво?, Наталко? Вони вже н?чи?"… Що там почалося, хай Бог милу?. Наталка, як сказилася, плямами червоними покрилася:: "Геть! Йди геть! Ворюга! Щоб тоб? ц? яблука боком вил?зли!" – ? раптом на цих словах заклякла… та й впала замертво. ?нсульт. Келька ж п?сля похорон Наталки перелякалася того прокльону, та й давай по ворожкам б?гати…" "Ой то це ж гр?х, мамо" – перебила Оленка. "Яка ж ти у мене мудра. Добре вам катехезу отець Фед?р виклада?. А в радянськ? часи отц?в не було, то християни по ворожкам б?гали. Отак. Померла б?долашна теж в?д раку. А я оце соб? сиджу ? м?ркую: прийде останн?й суд, з?йде Христос ?з Неба, та й поставить Кельку з Наталкою б?ля т??? яблун? судити, а н? в якому ?ншому м?сц?. ? що ?м обом буде-е-е, б?долашн?… - Мати запнулася, приск?пливим оком огляд?ла зверху до низу доньку. Та й мовить, суворо так: - Так що дивись мен? Ольго! На чуж? яблука ока не клади! Бо не оберешся гр?ха, як та Келька!" Ольга т?льки очима кл?па?. А мати вже по-бойовому сапу на плеч?: "Ход?мо, он навпростець ще й до т??? баби Ониськи, а по дороз? давай Розар?й встигнемо в?дмовити за душ? ц?. Хай Господь простить ?м ? нас убереже… В?д таких яблук"
Метки:
