В сутiнках треба мовчати

В сут?нках треба мовчати,
зникати
на посл?ду зраненого слова –
зникати
як все навколо
поступово зника?
у не менш загадков? св?ти,
нараз? не видн? оком, але ц?лком реальн?,
тому що темрява –
найкращий вигадник
й з час?в палеол?ту ус? казки –
?? цитатник,
тож коли ти палиш св?й ментол,
я бачу ?дин вогник –
в?н мен? як далекий атол,
але й цього досить
? я вигадую наживо вираз твого обличчя,
чую ус? ?пробач?, не почут? в задус? ?люблю?,
гадаю, що мав би п?ти зараз,
суворий як взимку грач,
взяти перший найл?пший плацкарт
та згодом –
з?йти у пров?нц?йний згар,
в ?нше життя,
гримливу ходу вагону
розм?нявши на станц?йну коду -
це, зв?сно, дур?сть, але також вагомо,
як ось, наприклад, в?дсутн?сть шк?ри чи схову,
коли я тебе торкаюсь –
зв?рине в?дчуття пастки,
морок в очах, холод п?д серцем;
тож я зостаюся, тягну й соб? бурлакову цигарку,
в сут?нках з тобою удвох
мовчки зникаю.

Метки:
Предыдущий: Once the snow...
Следующий: Класициум