1-й сонет Пана Шекспiра

СОНЕТИ ПАНА ШЕКСП?РА
(в переклад? Олександра Виженка)

1

Виводить св?й танок жага нестримна,
Тому й краса троянди не зника?;
Старе з?в’яне, й миттю неодм?нно
Батьк?вську вроду д?ти переймають.

А ти, м?й друже, що очима гра?ш
Лише в багатт? власно? краси?
Вогню буяння, ти х?ба не зна?ш,
До?сть др?вця ? зникне у рос??

Ти ? окраса медвяного цв?ту,
Природи витв?р в св?жому вбранн?,
Чому ж не прагнеш ?дност? з? св?том,
Як прол?сок, як пташка навесн??

Не будь скнарою, св?т сприймай зрад?ло,
Допоки не в?зьме тебе могила!

СОНЕТИ ПАНА ШЕКСП?РА
(п?дрядковий переклад Артема Виженка)

1

До створ?нь найпрекрасн?ших наша жага зроста?,
? завдяки цьому краса троянди не вмира?.
Проте коли б?льш зр?ла з часом все ж з?в’яне,
Пам’ять про не? дал? понесе н?жний нащадок:
Та хоч ти пов’язаний з вогнем карих очей,
Живиш полум’я паливом свого ?ства,
Голод приносячи туди, де достаток був,
Сам соб? ворог, попри всю свою солодк?сть.
Зараз ти - св?ту св?жий витв?р,
Та т?льки в?сник святково? весни,
У власн?й бруньц? хова?ш свою суть,
?, тенд?тний скнара, що у скупост? марнотратиш.
Св?т пожал?й, ?накше, ненаситний, в?н
з’?сть належне тоб?,
Перш н?ж зустр?ч з могилою настане.


№ 1
From fairest creatures we desire increase,
That thereby beauty's rose might never die,
But as the riper should by time decease,
His tender heir might bear his memory:
But thou contracted to thine own bright eyes,
Feed'st thy light's flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thy self thy foe, to thy sweet self too cruel.
Thou that art now the world's fresh ornament,
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content,
And tender churl mak'st waste in niggarding:
Pity the world, or else this glutton be,
To eat the world's due, by the grave and thee.