Яничари

? юнаки, вертк? в?д м?м?кр??,
Вже перешит? на новий фасон, -
Хтозна од чого оч? щось мокр?ють,
? сниться ?м якийсь забутий сон…
Л.Костенко

Ми – яничари. Гвард?я. Ел?та.
Маестро болю й музики наруг.
Нам – кров? пити… Т?льки кров? пити…
Але – м?цний утриму? ланцюг.

Ми – яничари. Бувш? полонен?.
Нам шабля, а не лялька – з колисок.
Собаки ми. Без жон ? наречених.
Не нам – трава, ? л?то, ? бузок,

Бо скальпами пропахло наше л?то,
? добра нам лиш палена трава.
Колись комусь були мал? ми д?ти…
Та що усохло – вже не ожива.

Угорськ?, сербськ?, укра?нськ? бранц?,
Осмален? в?трами забуття…
А пот?м – вбивц?, пот?м – новобранц?.
Н? суму, н? з?рок, н? каяття.

Колись була священна нам – калина.
Тепер – священний м?сяць Рамадан.
Колись – перлина, нин? же – ру?на,
Та ще в долон? гострий ятаган.

Ми – яничари. Строг? наш? сурми.
Не треба нам в?д битви ср?бняк?в.
Коли якесь м?стечко взяли штурмом,
То вир?зали нав?ть жебрак?в.

Ми кинули в пожар кам?нну браму.
Рад?в – бо перем?г же! – наш султан.
А пот?м – ув?рвалися до храму
М?сцево? общини християн.

..В минулому – угорц?, укра?нц?.
На лезах ср?бних – кров ж?нок, сир?т.
Ми – яничари, дик? чужов?рц? –
Спинились б?ля храмових вор?т…

Що то за чари, дивн?, дивн? чари?..
Що то за дос? нев?дома мить?..
Ми – яничари. Дик? яничари.
Та що, та що це в серц? нам щемить?

14.01.14