Requiem

Вже ск?льки ?х упало в цю безодню,
Розверзту у дал?!
Прийде м?й час, я зникну одного дня
Геть з поверху земл?.
Застигне, що сп?вало ? боролось,
Що сяло ? рвалося.
Зело очей мо?х ? н?жний голос
? золото волосся.

Буде життя з його насущним хл?бом,
Де забуття – дн?в тло.
? все – немов мене п?д небосхилом
Н?коли не було!
Минливо? у виразах дитини
? так недовго зло?,
Яка любила мить, коли дрови в кам?н?
Розсиплються золою.

В?олончель, ? в хащ? кавалькади,
? той дзв?н на сел?...
– Мене, що повна живост? ? правди
На лаг?дн?й земл?!
– До вс?х – хто пан?, що не знала м?ри,
Чужа чи р?дна кров?!
Звертаюсь я ? вимагаю в?ри
? прошу про любов.

? день ? н?ч, ? усно ? письмово:
За правду так ? н?,
За те, що я – сумую щодобово,
Що двадцять лиш мен?,
За те, що моя в?рна неминуч?сть –
Прощення вс?х обид,
За всю нестримну н?жн?сть ? за участь,
За надто гордий вид,

За швидк?сть неземну под?й почутих,
За правду ? за гру...
– Послухайте! – Ви ще мене милуйте
За те, що я помру.

(***Уж сколько их упало в эту бездну, М.И.Цветаева, 1913)