Володимир Набоков

Нас мало вже - окрилених ? юних
не згинувших у барахл?,
простих, закоханих безумно
в дитячу посм?шку земл?.

Ми т?льки шурх?т в древн?х парках,
птахи ми т?льки, ? живемо ми
у мерехт?нн? плям яскравих, з ранку
до ноч? серед звук?в дорогих.

Ми - мутний кол?р вже мигдальний,
ми т?льки первозданний сн?г,
тонкий в?дт?нок ? в?дгом?н дальн?й, -
сюди прийшли в злов?сний в?к.

Навис в?н, грубий, в?роломний,
та що нам гр?м його тривог?
Ми ж бо цнотлив? ? бездомн?,
? з нами - зор?, в?тер, Бог.